Опис досвіду роботи

Вступ.

Вивчення розвитку національної самосвідомості - одна з ключових проблем курсу національної історії. Ознайомлюючись з подіями та історичними постатями, учні мають змогу простежити складні шляхи боротьби  народу за свою мову, культуру, за національну школу, за існування, в кінцевому рахунку, української нації з притаманними їй корінними рисами і відмінностями. Особливу роль у збереженні та розвитку національної самосвідомості завжди відігравали школа й учитель. Тільки на уроках історії України здійснюється повною мірою орієнтація у виробленні спільної громадської думки, колективних суджень та оцінок різноманітних подій, явищ, як у національній, так і міжнародній  сферах. На уроці створюються умови для перетворення національних цінностей з ідеалу мислителів, політиків, літераторів і поетів на ідейні та моральні норми, тобто переведення зі сфери теоретичної у сферу практичну. Через це ідеться про узагальнений ідеальний образ українського громадянина – високосвідомого, високоморального, активного, з розвиненим почуттям власного обов’язку й відповідальності перед державою і самим собою, з усвідомленням своєї місії, ролі та міcця в історичному процесі українського державотворення, внутрішньою потребою самовіддано служити нації.  Такого громадянина необхідно виховувати у кожному учневі.

Актуальність досвіду. Серед факторів, що найбільше впливають на формування національної свідомості учнів, важливе місце посідають гуманітарні предмети і насамперед історія України. У ході її вивчення формується історична свідомість людини, що є чи не найвизначальнішою складовою національної свідомості. Формується людина - громадянин з високою національною гідністю, національним характером, складом мислення. Курс історії України покликаний донести до свідомості учнів розуміння того, що український народ сформувався історично, має свою самобутню культуру, свою державність, пройшов складний трагічний і героїчний шлях боротьби за рідну землю. У процесі отримання знань про свою Батьківщину, її минуле, про визначних людей, народні традиції та ідеали формуються історична пам'ять, патріотизм і громадянська позиція підростаючого покоління. Ніхто, напевно, не буде заперечувати того, що навчання дітей історії - це перший ступінь формування духовної культури особистості, її прилучення до загальнолюдських гуманітарних цінностей, її громадянського та національного самоусвідомлення. Саме тому навчання історії нині набирає в Україні особливої ваги.

Мета досвіду  : дослідити, уточнити й обґрунтувати особливості формування національної свідомості  учнів;  виховати  молоду  людину - патріота України, готового самовіддано розбудовувати її як суверенну, демократичну, правову і соціальну державу, виявляти національну гідність, знати і цивілізовано відстоювати свої громадянські права та виконувати обов'язки, сприяти громадянському миру і злагоді в суспільстві, бути конкурентоспроможним, успішно самореалізуватися в соціумі як громадянин, сім'янин, професіонал, носій української національної культури; формування особистісних рис громадянина України: національної свідомості, розвинутої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, фізичної, екологічної культури, розвиток індивідуальних здібностей, таланту.

Гіпотеза досвіду: передбачається, що за допомогою передачі молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду сприятиме формуванню  національної  свідомості учнів. 

Об'єкт досвіду :  навчально -  виховний процес на уроках історії та впозаурочний час;  форми та методи формування національної свідомості школярів на уроках історії.

Завдання :

 •         формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля держави, готовність її захищати;

• виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;

• забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу;

• формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

• прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українців та представників інших націй, які живуть в Україні;

• виховання духовної культури особистості, створення умов для вибору нею своєї світоглядницької позиції;

• утвердження принципів вселюдської моралі, правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та моралі;

• формування творчої особистості, виховання цивілізованого господаря;

• забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їхнього здоров'я;

• формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

• формування екологічної культури людини, гармонії її відносин з природою;

• розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов їх самореалізації;

• формування у дітей і молоді уміння міжособистісного спілкування та підготовки до життя в умовах ринкових відносин.

Теоретичне підґрунтя досвіду. Уже видатні діячі Кирило-Мефодіївського товариства спрямували проблематику духовності в русло роздумів над відродженням національної самосвідомості, над створенням культурного образу України, над усвідомленням національної специфіки українського народу, його національного духу. Так, Микола Костомаров, який вимальовує свій погляд на Україну і її місце в світі через ствердження самостійності  українського народу, неповторності рис, що визначають його характер і мову, зазначав, що грунтом дослідження української історії та культури має стати пізнання першоджерел культурно-історичного розвитку нації — її «народного духу», що визначає неповторне національне обличчя.

Усе своє життя присвятив ідеї України і проблемі формування національної самосвідомості українського народу і  Пантелеймон Куліш, який у своїй концепції національної культури підкреслював провідну роль культурної діяльності у пробудженні вічних культурних цінностей I традицій, які формують душу народу, прагнення пізнати «дух народу» і пробудити його до самостійного й вільного життя.

Пробудженню національної свідомості, ідеї духовного перетворення України присвятив більшу частину свого творчого наробітку і Тарас Шевченко, якого й сьогодні називають духовним апостолом українського народу. У створеному ним образі України, що ввібрав у себе світ унікального буття людської особистості, дух українського народу розкривається на екзистенційному, неповторно-самобутньому рівні культурного й національного самотворення.

Духовну спорідненість з кирило-мефодіївцями виявив в осмисленні шляхів націотворчого розвитку України і найвизначніший представник так званого «громадівського» руху - Михайло Драгоманов, який висуває концепцію національного самопізнання й національної самосвідомості. На його думку, без усвідомлення свого місця в системі загальнокультурних, міжнаціональних відносин жодна нація нездатна ствердити своє право на інтерсуб’єктивний розвиток. Звернення до проблеми національної самосвідомості характерне і для представників «Молодої України». В творчості її лідера, видатного українського письменника Івана франка, духовні аспекти націотворення та національного виховання знайшли своє концентроване вираження. Основним лейтмотивом його культуро й націотворчої діяльності стали думки про перетворення українського етносу на націю, а кожної української людини на її самостійний компонент. За Франком, залучення до нації як органічної складової культурно-історичного процесу є обов’язковою передумовою становлення людської особистості.

Початок XX століття дає Україні нову плеяду громадських і культурних діячів, які продовжують справу своїх попередників і звертаються до проблеми духовності з позицій «української національної ідеї». Найпершим тут слід назвати ім’я Михайла Грушевського - його роздуми над «всіма усвідомленими елементами нашого громадянства» найтісніше пов’язують практичні кроки на ниві національного державотворення з питаннями духовного становлення нації, з вихованням національної свідомості. Розроблена Грушевським концепція культурно-історичного поступу, суб’єктом якого є народ, вказує на фундаментальні засади формування «самопочуття нації» - це національне самопізнання й самовизначення.

Технологія досвіду. Патріотичне виховання молоді здійснюється за такими напрямами:

державний — базується на забезпеченні державою системи героїко-патріотичного та патріотичного виховання;

соціальний — ґрунтується на вивченні норм моралі, їх дотриманні, орієнтований на усвідомлення пріоритету загальнолюдських цінностей та інтересів, виховання шанобливого ставлення до культури, історії, мови, звичаїв і традицій українського народу;

військовий — передбачає вивчення військової історії України, переможних битв Радянської Армії, основних зразків техніки і озброєння Збройних Сил України, набуття початкових навичок користування ними, підвищення фізичної загартованості в інтересах підготовки до захисту Вітчизни;

психолого-педагогічний — ґрунтується на вивченні психологічних особливостей молоді, урахуванні їх у процесі підготовки юнаків до військової служби, проведенні методичної роботи з узагальнення та поширення передового досвіду героїко-патріотичного виховання, вдосконаленні форм і напрямів цієї діяльності;

правовий — передбачає формування глибоких правових знань, прищеплення високої правової культури.

На теренах України першооснови патріотичного виховання були закладені ще в народній педагогіці – в легендах, казках, міфах, літописах, повчаннях, прислів’ях. Питання патріотичного виховання хвилювало літописців, державних і громадських діячів, письменників: Нестора Літописця, Ярослава Мудрого, Іларіона, Володимира Мономаха, П.Орлика, Ф.Прокоповича, Г.Сковороду, Т.Шевченка, П.Куліша, Лесю Українку, І.Франка, М.Грушевського, В.Винниченка. Багатогранні аспекти патріотичного виховання особистості знайшли своє відображення у працях педагогів  О.Духновича, І.Огієнка, С.Русової, К.Ушинського , які велику увагу приділяли вихованню любові до своєї землі, рідної мови, формуванню національної самосвідомості, поваги до історичного минулого. А.Макаренко, В.Сухомлинський радили прищеплювати молоді високі почуття вірності й відданості Батьківщині, пошани до її трудівників. Психологічні засади патріотичного виховання досліджували П.Блонський, Л.Виготський, Г.Костюк, О.Леонтьєв, О.Петровський, І.Синиця, П.Якобсон. У сучасній педагогічній науці окремі аспекти патріотичного виховання розробляють О.Бандура, Н.Волошина, А.Капська, В.Неділько, Є.Пасічник, Б.Степанишин..

Патріотичне виховання – складова частина національного світогляду і поведінки людини, її ставлення до рідної країни,всіх націй та народів. Відданість Україні - невід’ємна ознака національно свідомого громадянина. Патріотизм є одним з найсуттєвіших показників моральності людини. Патріотизм – (грец. patris– батьківщина) – любов до Батьківщини, відданість їй і своєму народу. Без любові до Батьківщини, готовності примножувати її багатства, оберігати честь і славу, а за необхідності – віддати життя за її свободу і незалежність, людина не може бути громадянином. Як синтетична якість, патріотизм охоплює емоційно-моральне, дієве ставлення до себе та інших людей, до рідної землі, своєї нації, матеріальних і духовних надбань суспільства. Вважаю, що патріотичні відчуття учнів засновуються на їх інтересі до найближчого оточення (сім’ї, батьківського дому, рідного міста, села), яке вони бачать щодня, вважають своїм, рідним, нерозривно пов’язаним з ними. Важливе значення для виховання патріотичних почуттів школярів має приклад дорослих. На мою думку, основними напрямами патріотичного виховання на уроках історії України є:

ü краєзнавство;

ü ознайомлення з явищами суспільного життя;

ü формування знань про історію держави, державні символи;

ü ознайомлення з традиціями і культурою свого народу.

Оскільки, національна школа відіграє неабияку роль у вихованні патріотів України, збереженні традицій народу, землі, на якій жили їхні предки, на якій живуть вони, на якій житимуть їхні діти і онуки, своїм завданням бачу виховання учнів на історичних, бойових та трудових традиціях українського народу. На уроках ґрунтовно працюю над формуванням мовної культури, засвоєнням основ світосприймання, психології, національної духовності українців. Намагаюся виховувати чесність і громадянську гідність й мужність в обстоюванні істини, прав і свобод громадянина України. У процесі виховання розвиваю в учнів почуття громадянської відповідальності за свої вчинки і позиції, за долю рідного краю, народу, захист і розвиток, його духовної культури, зміцнення миру і дружби між людьми.

Складний процес героїко-патріотичного виховання здійснюється за допомогою різноманітних форм роботи, вибір яких залежить від змісту та завдань виховної роботи, вікових особливостей вихованців з урахуванням основних напрямів діяльності школярів. Основними формами патріотичного виховання школярів є:

інформаційно-масові (використовую дискусії, диспути, конференції,  вікторини,  подорожі до джерел рідної культури, історії держави і права, );

діяльнісно-практичні (екскурсії, свята, турніри, конкурси, олімпіади);

діалогічні  (бесіда, міжрольове спілкування);

індивідуальні (доручення, творчі завдання, звіти, індивідуальна робота тощо);

наочні (краєзнавчі музеї,   книжкові виставки, тематичні стенди тощо).

Програма з історії України передбачає виховання у школярів особистісних рис громадянина України, загальнолюдських духовних ціннісних орієнтацій, сприйняття ідей гуманізму та демократизму, патріотизму, взаєморозуміння між народами на основі особистісного усвідомлення досвіду історії. Як вчитель історії, я чітко окреслив свою навчально-виховну мету – плекати національну особистість, яка щиро сповідує високі ідеали національного відродження і працює задля процвітання України. Патріотичне виховання здійснюю на основі проблемного викладу історії України. Вже з перших занять звертаю увагу на значення Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Української козацької держави – Гетьманщини, Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіка для майбутніх поколінь.

Практично всі теми з історії України можна використати для виховання національної свідомості молодого покоління. Але є такі, які справедливо можна назвати уроками громадянства, українства. Серед таких: теми присвячені національно-визвольній війні Б. Хмельницького, українській революції 1917-1920 рр., діяльності шістдесятників та дисидентів, національно-визвольному руху часів перебудови, здобуттю Україною незалежності та ін. Пізнаючи свій народ, учні пізнають самих себе, оцінюють себе як частину народу, у них формується почуття обов’язку і відповідальності перед Батьківщиною.

Велике значення на уроках історії мають героїчні подвиги особистостей, які стали патріотичною гордістю українського народу, бо як зазначав В. О. Сухомлинський «найголовніше, найяскравіше і найміцніше, що на все життя западає в серце патріота, що втілює в собі Батьківщину – це люди» . Важливим є висвітлення правдивої історії українського народу, повернення до культурних надбань, відкриття наново призабутих пам’яток нашої спадщини, повернення імен видатних українських вчених, художників, композиторів, видатних політиків.

На уроках та виховних заходах присвячених історії рідного краю ознайомлюю дітей з легендами про рідний край, його героїв, героїчними піснями і думами, продовжую знайомити їх з традиційними святами українського народу: національними, обрядовими, релігійними, залучаю дітей до активної участі в них, а також знайомлю із святами інших народів. Під час проведеної роботи учні вчаться систематизувати матеріал. На уроках присвячених історії рідного краю розвиваю особисті якості громадянина України: національної самосвідомості, розвиненої духовності, моральної і художньо-естетичної культури, а також правової, трудової, фізичної, екологічної культури.

У підлітковому віці виховується духовно осмислений, рефлексивний патріотизм, який поєднує любов до свого народу, нації, Батьківщини .

Під час вивчення у 8-му класі теми «Початок національно-визвольної війни українського народу середини ХУІІ ст. Відродження Української держави» на кожному уроці даної теми намагаюся виховувати у школярів     національно-патріотичні почуття шляхом створення емоційних моментів.    Вивчаючи події 1649-1651 рр. обов’язово використовую опис Берестейської битви французом П’єром Шевальє .

«В одному місці серед болота скупчилися триста козаків і хоробро боронилися проти великої кількості атакуючих... Нарешті, повністю оточені, вони майже всі загинули один за одним... Залишився один, який боровся протягом трьох годин проти всього польського війська; він знайшов на болотяному озерці човна і, прикриваючись його бортом, витримував стрілянину поляків проти нього; витративши весь свій порох, він потім узяв свою косу, якою відбивав усіх, хто намірявся його схопити... Якийсь шляхтич та якийсь німецький улан... кинулися в воду по шию і знову почали бій; козак, хоч і пробитий чотирнадцятьма кулями, зустрів їх із ще більшою завзятістю, що дуже здивувало польське військо і навіть короля, в присутності якого закінчувався цей бій. Король, вражений хоробрістю цієї людини, наказав крикнути, що дарує йому життя, якщо він здасться; на це останній гордо відповів, що він уже не дбає про те, щоб жити, а лише хоче вмерти, як справжній вояка».

Після цього ставлю класу запитання:

1.        Які факти свідчать про відчайдушну хоробрість повстанців у даній битві?

2.        Чи згодні ви з твердженням: «У Берестецькій битві не було переможця й переможеного, бо перемога поляків не означала, одначе, цілковитої поразки козаків»? Свою відповідь аргументуйте.

У своїх відповідях учні завжди захоплюються відвагою козаків, їх любов'ю до своєї Батьківщини і готовністю за неї померти. Підкреслюють той факт, що такою мужністю були вражені навіть вороги.

На уроці на тему «Утворення української козацької держави — Гетьманщини» учні  споглядали державотворчі процеси в Україні, захоплювались мудрістю і мужністю гетьманського козацтва,  героїв Національно-визвольної війни.( додаток 1, 2)

Програма з історії України для загальноосвітніх навчальних закладів передбачає виховання в учнів особистісних рис громадянина України, загальнолюдських духовних ціннісних орієнтацій, сприйняття ідей     гуманізму та демократизму, патріотизму, взаєморозуміння між народами на основі особистісного усвідомлення досвіду історії. Програма сприяє вихованню громадянської свідомості, гідності та честі в гармонійному поєднанні національних і загальнолюдських цінностей, утвердженню ідеалів гуманізму, демократії, добра і справедливості. Програма дає широкі можливості для формування громадянської та національної свідомості молоді.

Працюючи з дев’ятикласниками, вже з перших уроків звертаю їхню увагу на те,що наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ ст. роль носіїв національної ідеї взяла на себе українська козацька еліта і українське дворянство, настрої якого найбільше виявилися у діяльності Новгород-Сіверського гуртка. Він своїм завданням ставив розвиток української культури і здобуття незалежності України. Гуртківці поширювали патріотичні публіцистичні твори, праці  з історії і етнографії, створювали проекти розвитку української освіти, робили спроби знайти дипломатичну, а по можливості – і військову підтримку ідеї відновлення державної незалежності. Свідченням цього є місія Василя Капніста до Пруссії. Ще одним із заходів цього періоду було відродження української мови. Велику роль в її формуванні відіграла поема І.Котляревського «Енеїда», яка побачила світ у 1798 році. Написана народною співучою мовою, вона відразу заполонила душі багатьох українців. Далі розкриваю значення перших узагальнюючих праць з історії України Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича та інших. Підкреслюю той факт, що найвизначнішим трактатом початку ХІХ ст. була «Історія Русів», автор якої належить до роду Полетиків.

 На західноукраїнських землях місію національного відродження  на себе взяли греко-католицькі священики та діячі «Руської трійці». Наголошую на тому що саме діячі «Руської трійці» здійснили перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурно-просвітницького, зробили перші спроби спрямувати вирішення  національних проблем у політичну площину. Розкриваючи діяльність цих людей наголошую, скільки ж треба було сили волі, сміливості й любові, аби в умовах тогочасної дійсності рухати національну ідею, готувати ґрунт для боротьби за Україну майбутнім поколінням.

Однак, попри різні перешкоди, процес становлення української нації у другій половині XIX ст. не припинявся, а посилювався. Це виявлялося особливо рельєфно у дальшому розвиткові загальнонаціональної української мови, що ставала найважливішим засобом спілкування і цементуючою силою української нації. Під час вивчення питань розвитку культури наголошую учням, що на всій території України впроваджувався у вжиток розроблений П. Кулішем український правопис, що ґрунтувався на фонетичному принципі («кулішівка»), виходили наукові праці й навчальні посібники з історії та граматики української мови О. Потебні, П. Житецького, І. Франка,                 А. Кримського, К. Михальчука та ін., друкувалися словники української мови і т. д. Найважливіше значення в остаточному оформленні та поширенні серед інтелігенції і широких народних мас української літературної мови мали художні твори класиків української художньої літератури, зокрема, другої половини XIX — початку XX ст.— Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Бориса Грінченка, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича та ін.

Підкреслюю, що значного рівня розвитку досягла українська культура протягом другої половини XIX ст. А саме: художня література, народна творчість, театр, музика, архітектура, образотворче мистецтво та інші її галузі, в яких відбивався характер і психічний склад українського народу.У процесі формування територіальної й економічної єдності, інтенсифікації суспільно-політичного й культурного життя відбувалося зростання національної самосвідомості українського народу, що найбільш яскраво відображалося у розвиткові українського національного руху.

У старшому шкільному віці пріоритетними рисами ціннісного ставлення до Батьківщини є відповідальність і дієвість. Старшокласники не лише ідентифікують себе з українським народом, але прагнуть жити в Україні, пов’язати з нею свою долю, служити Вітчизні на шляху її становлення як суверенної і незалежної, демократичної, правової і соціальної держави; поважати Конституцію України і виконувати норми законів; бережно ставитися до етно-етичної культури народу України; володіти рідною та державною мовою; визнавати пріоритети прав людини, поважати свободу, демократію, справедливість.  Емоційно сприймаються школярами трагічні сторінки нашої історії.  Готуючись до уроку «Міжнародне, внутрішньополітичне та економічне становище України» в темі «Україна в перші повоєнні роки (1945 - початок     50-х рр..)» 11-класникам було дано завдання  підготувати проект «Голод      1946-1947 рр.». Учні були об’єднані у групи істориків, статистиків, юристів та журналістів. Кожна група опрацювала величезну кількість матеріалів, підготували відповідні виступи, а група журналістів взяла інтерв’ю у людини, яка пережила голод 1946-1947 рр.

На уроці у 7-му класі на тему: « Ми – нація єдина, твої ми діти , Україно!»

учні мали змогу поглибити свої знання про історію, природні ресурси, культурну спадщину України; ознайомитись із культурою  взаємовідносин між людьми, вчились плекати у собі повагу до традицій і звичаїв українського народу; виховувати почуття патріотизму.(додаток 3)

Спрямованість патріотичного виховання на загальний особистісний розвиток школяра, його неперервність у педагогічному процесі, багатоманітність напрямів і методів вимагає високопрофесійної та моральної культури вчителя, гуманістичної спрямованості його педагогічної діяльності, вміння розуміти учня і діяти спільно з ним. Результатом такої роботи може стати вищий рівень виховання національної самосвідомості, здатність учнів до морального самовдосконалення. Виховання національної самосвідомості на уроках історії рідного краю сприяє збагаченню духовного світогляду школярів, формує усвідомлення особистістю себе як часточки українського народу з власною національною гідністю. В наш час, коли нівелюється приналежність людини до певної нації, виховання справжнього патріота набуває особливо важливого значення. Виховуючи в учнів любов до рідного краю, ми формуємо гідне майбутнє нашого народу.

Особисто я, як вчитель історії,працюю над тим, щоб кожен учень відчував себе причетним до долі України (через свою причетність до повсякденного життя своєї родини, кола друзів, школи, рідного міста), відзначався національною гідністю. А для досягнення цієї мети займаюся з учнями  науково – дослідницькою роботою. Зокрема, краєзнавство сприяє вихованню в учнів любові та поваги до отчого краю, що є важливою основою патріотизму.

Суть інноваційної роботи у краєзнавчій сфері є по-перше, залучення учнів до цієї роботи з 7-8 класів. Вони працюють над обраною темою до 11 класу. Друга особливість – широке використання місцевого матеріалу, зібраного самими учнями. Склалася позитивна тенденція до розширеного використання сучасних інформаційних технологій (підготовка презентацій, запис інтерв’ю з використанням відеокамери, фото архівних документів). Третьою особливістю є те, що учнівська робота обов’язково буде винесена на огляд масового читача і слухача  ( використана у навчально-виховному процесі) . І четверте – учні розвивають свої навчальні компетентності (просторові, хронологічні, мовленнєві).

Ефективним методом дослідницько-краєзнавчої роботи є  тематичні екскурсійні поїздки, проведення історичних вікторин з краєзнавства, що стали вже традиційними.

  У національно – патріотичному вихованні провідне значення має активність учня, його бажання вдосконалювати себе, вивчати відповідний матеріал та самостійно знаходити його.

Як вчитель історії , маю великі можливості для здійснення національно-патріотичного виховання учнів. В процесі навчальних занять  ознайомлюю їх з історією українського народу, його багатовіковою боротьбою за свободу і незалежність, власну державу, з багатющою культурою, традиціями, звичаями і обрядами. Під час навчальних занять діти удосконалюють знання рідної мови, природи рідного краю, народних традицій і ремесел та ін.

Головною метою розвитку патріотичного виховання учнів  вбачаю визначення основних напрямків удосконалення патріотичного виховання учнів; забезпечення єдності навчання, виховання, розвитку особистості  та підготовки учнів до Захисту Вітчизни; вироблення єдиних поглядів і вимог до проблеми виховання патріота та громадянина; використання інноваційних форм і методів патріотичного виховання; формування у молоді високої патріотичної свідомості, національної гідності, готовності до допризивної підготовки і військово–патріотичного виховання молоді. Вважаю, що Урок Мужності проведений з учнями 10-11-х класів напередодні Дня  Збройних Сил України є яскравим підтвердженням цьому. А події , які відбулися у нашій країні у 2014, війна на сході нашої держави  додали  яскравих прикладів самовідданості , любові до батьківщини,спроможності  до  самопожертви , що не аби як вплинуло  на формування  національної свідомості школярів. Учні запам»ятали проведені заходи , присвячені героям Небесної Сотні , героям УПА, подіям під Крутами.  Виховання нацiональної свiдомостi учнiв i людської гiдностi, вiдродження паросткiв духовностi, формування рис громадянина Української держави; поглиблення знань про iсторичний факт злуки українського народу, його значення; пробудження iнтересу до поглибленого вивчення iсторiї та культурних надбань українського народу; виховання глибокої поваги та любовi до Батькiвщини – це стало метою виховного заходу « День Соборності України.       Співаєм славу тій події і тепер.»(додаток 4).

Історія народу України прикрашена багатьма постатями видатних жінок: княгиня Ольга та Анна Романова - Галицька, Роксолана або Анастасія Лісовські, що жила у часи княжої доби державності, Роксолана Хмельницька, яку доля сплела з українською історією у часи козацької України; не менш цікаві й цілком вагомі своїм внеском у літературу, мистецтво та культурне громадське життя такі знані українські письменниці як Марко Вовчок, Олена Пчілка, Олена Теліга, Лариса Косач-Квітка (Леся Українка), Христя Алчевська та ще багато-багато жіноцтва, пам'ять про яких буде жити серед людства довгі віки. Саме з таких міркувань, вважаю не можна оминути своєю увагою тему жіноцтва в історії нашої держави. Вечір «Жінка – краса і гордість України», підготовлений і проведений із старшокласниками нагадав про чудових жінок з історії.

Виховний захід на тему «Ми козацького роду нащадки» для учнів 8-х класів  покликаний розширити кругозір учнів про козацтво, закріпити знання, отримані на уроках історії, збагатити словниковий запас учнів, виховувати почуття дружби, силу волі, любов до нашого славного минулого. А дух змагання тільки додає гостроти і запалу.

Коли партизанський рух називають фронтом у ворожому тилу, то це не просто образний вислів і не перебільшення. На окупованій території збройний опір загарбникам чинила така велика кількість активних бійців, що це цілком зіставне з чисельністю регулярних радянських військ на одному з фронтів.

22 вересня 2001 року, в день 60-тої річниці з початку підпільно-партизанського руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни, в країні вперше відзначався День партизанської слави, встановлений Указом Президента № 1020/2001 від 30.10.2001.

День партизанської слави відзначається як данина всенародної поваги до тих, хто в суворий воєнний час боровся з фашистами в глибокому тилу ворога, не шкодуючи крові і самого життя.

Зважаючи  на це намагаюся дітям у доступній формі розповісти про ці події, а, по можливості, запросити на зустріч колишніх партизанів.      Такі зустрічі запам'ятовуються дітям на довго і викликають почуття гордості за власний народ і його історію.

А події , які відбулися у нашій країні у 2014, війна на сході нашої держави  додали матеріалу для виховання національної свідомості школярів.

Висновок

Власне кажучи, настав час вести мову про сучасні уроки, навчально – виховні заходи української національної школи. Найголовнішими їхніми ознаками можна вважати:

• насичення змісту кожного уроку досягненнями української педагогіки, вітчизняної науки, культури, літератури, мистецтва, фольклору, української історії, побуту;

• реалізація навчально – виховних та розвивальних завдань із залученням здобутків  української історії;

• побудова уроку, заходу на якісно новій методиці, що випливає із традицій вітчизняної педагогіки і є логічно творчим їх продовженням;

• підпорядкування змісту заходів найголовнішим завданням – виховання національно свідомого громадянина незалежної суверенної держави, духовно багатого, всебічно розвиненого, морально стійкого учасника державної розбудови.

У вихованні , як відомо, дрібниць не існує. Кожен урок, кожен захід, проведений вчителем,  є лише невеликою часточкою у складному процесі відродження справжньої національної історії, але це той початок, за яким широкою ходою крокуватиме справжнє національне відродження і успішна розбудова державності свідомими громадянами України, патріотами своєї Батьківщини, вихованими на козацьких  нетлінних цінностях і мудрості, на теоретичній спадщині борців ХІХ – ХХ ст. за українську державність, на подвигах захисників Вітчизни від агресорів сьогодні.

Кожен свідомий громадянин незалежної України мусить знати, хто він за походженням, де його пракорені, і яке його місце у розбудові державності, відновленні національної культури народу, мова і писемність якого тисячі років до Різдва Христового уже була світовою, а для українського козацтва виявилась рідною.

Виховуймо  ж  підростаюче  покоління     гідними     предків     наших,    які залишили   нам у спадок самобутню,   ні   з    якою   іншою   незрівняною,   вітчизняну історію.

Інформаційні джерела

1.        Вишневський О. І. Теоретичні основи сучасної української педагогіки. Посібник для студентів вищих начальних закладів. – Дрогобич: Коло, 2003.

2.        Гонський В. Патріотизм як основа сучасного виховання та ідеології держави. // рідна школа.- 2001.-№2.

3.        Концепція національно-патріотичного виховання. (Електронний ресурс).– Режим доступа:http://ukrintschool.org.ua/training/patriotichnevikhovannja.html

4.        Кухаренко П.М., Резнікова О.О. Формування громадської позиції сучасної молоді//Україна на зламі тисячоліть – 20 років незалежності (1991-2011): зб. наук. пр. /Редкол.: Кобець А.С. (відп. ред. та ін..) – Д.: Видавництво «Придніпров’я», 2011. – Вип. 3.

5.        Програма патріотичного виховання дітей та учнівської молоді. Бех І.Д. Чорна К.І. – К.: Світ виховання. 2007.

6.        Сухомлинський В. А. Родина в серце. – 2–е изд. – М: Молодая гвардия,1980. 

7.        Фіцула М. М. Педагогіка: навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. – 3-тє вид., перероб і доп. – Тернопіль: Навчальна книга- Богдан, 2007 .

8.       Яременко Н., Устіч Ю. методичні рекомендації щодо організації патріотичного виховання дітей та учнівської молоді в умовах загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладів. (Електронний ресурс). – Режим доступа: http://ukrintschool.org.ua/training/patriotichnevikhovannja.h